herbstwolf:

«Ми маємо численне промислове населення, і його треба годувати, тому ця клята вистава триватиме далі. Жінки базікають ще більше за чоловіків і виглядають трохи впевненіше. Чоловіки зовсім охляли, вони в усьому вбачають загрозу і поводяться так, наче нічого не можна вдіяти. Але, зрештою, ніхто не знає, що можна вдіяти, хоч і говориться про це багато. Молоді бісяться, коли не мають грошей на розваги. Все їхнє життя тримається на можливості витрачати гроші, а грошей зараз нема. Ось тобі й наша цивілізація, і наша освіта: прищепити людям постійну грошову залежність, потім відібрати в них гроші. <…>

Якби тільки можна було їм сказати, що жити і витрачати гроші — це не одне й те саме! Але нічого не вийде. Якби їх навчили жити, замість того, аби заробляти і витрачати гроші, вони б вели щасливе життя і на 25 шилінгів. Якби чоловіки носили яскраві червоні штани, як я тобі сказав, вони б не думали про гроші; якби вони могли погопцяти у танку і погорлати пісень , — це коштувало б їм небагато грошей. І вони и б звеселили жінок, та й самі б мали з цього втіху. Їм треба навчитися бути гарними, співати і танцювати гуртом, і гарно порізьбити лави, на яких вони сидять, і помережити візерунками свій одяг. Тоді гроші не будуть їм потрібні. І це — єдиний шлях до вирішення промислової проблеми: привчити людей жити у красі без потреби витрачати гроші. Але це не можливо. Їхній розум втиснено в одну загальну колію. І вони и навіть не намагаються мислити — бо вони не зможуть. Вони мають бути живими, жвавими і вклонятися Пану. Він — єдине божество, якому люди вклонятимуться довіку. Хто хоче, може сповідувати вищу релігію, але лишіть людям їхню поганську віру.»

— Герберт Лоуренс, “Коханець леді Чаттерлі”

for S.

Прикро, що коли мені добре, то я буваю надміру веселою, швидко та емоційно говорю, навіть жартую, можу багато ходити, або займатися чимось зазвичай виснажливим для мене. І люди дивуються тому, що я їм розповідаю, як мені погано, але коли ми зустрічаємося — цього геть не помітно. Тільки найближчі люди, брат та мама, знають, як мені тяжко за усіма цими посмішками та недолугістю, наскільки мене виснажують мої епізоди неврівноваженості, навіть якщо у моменті мені здається, що я готова літати і віддавати свою кров іншим. На хвилиночку, через стан здоров'я я ніколи в житті не була, та й навряд стану, донором. Тому, усе що я відддаю людям — свої сили і час.

Я прийняла ліки і мені стало легше, хоча, непокоїть думка, що доведеться консультуватися з терапевткою, аби зрозуміти, які препарати мені варто приймати у нинішньому стані на постійній основі.

З психотерапевткою домовилися на онлайн-зустріч через тиждень. Я хотіла оффлайн, живу зустріч, бо мені завжди не комфортно спілкуватися пр відео-зв'язку і я боюся, що зв'язок, чи навіть електрика, можуть зникнути. Та сталося не так як гадалося. Відчуваю певне незадоволення, але якось вирішувати і шукати іншу психотерапевтку просто не маю вже сил.

Концерт пройшов не так добре, як я гадала, але і не погано: принаймні в мене не було нападу паніки і я могла зосередитися на музиці, яка ідеально пасує у якості саундтреку до мого то мрійливого то депресивного життя.

Поки чекали на концерт, то балакали з подругою і я відчула, що мені значно легше бути серед людей, аніж постійно на самоті зі своїми думками. Головне — усьому знати міру, не перевтомлювати себе.

Я щодня потроху плачу. Щоночі (щоранку?) засинаю із думкою, що нарешті відпочину і пороблю усі справи. Але, в решті, наступного дня а) у мене немає сил аби встати і щось робити, коли я прокинуся б) у мене є сили для того, аби приготувати поїсти і сходити в душ, а потім вони закінчуються і я знову лежу в) я себе пересилюю та намагаюся хоч кудись вийти, приймаючи ліки та незважаючи на втому, чи бажання плакати, але, в результаті, наступні 2-3 дні у мене геть немає сил навіть на душ та приготування їжі.

Зате мені стає трохи легше, коли я пишу. Проте, я не знаю, про що писати, тому пишу мало і по пів дня сиджу у чатах, аби відволіктися від тривожних думок.

Найгірше, що в цій ситуації я відчуваю провину, бо не розумію, чому в мене мало сил і, до того ж, мені соромно перед людьми, що, на відміну від мене, здатні впоратися зі своїми проблемами, почуттями і думками. Чому я слабша та гірша від них?

Сьогодні ми з подругою маємо іти на концерт. Я з нетерпінням чекала на цю подію, адже почути вживу пісні та композиції Ігоря Цимбровського — одна з моїх дитячих мрій. Але зараз мені страшно і хочеться плакати, я боюся, що мені буде важко сприймати музику через втому і я не відчуватиму нічого хорошого.

Іноді я дозволяю відчувати собі те, що мені не подобається, але я втомилася уже півтора місяці відчувати те, що мені не подобається і не отримувати належної насолоди від улюблених речей та занять. Я радше відчуваю полегшення, а не задоволення: полегшення від втамованого голоду, полегшення від свіжого повітря, полегшення від того, що я не одна і можу чути голоси рідних людей.

Я можу трохи сміятися, чи чимось (кимось) цікавитися, але це завжди впереміш із непевністю у тому, що відбувається, відчуттям тривоги через те, що я будь-якої миті можу зірватися, відчути жах і порожнечу, душевний біль, чи сильну втому та апатію. Я відчуваю, наче використовую останні краплини своїх сил, своєї радості, своєї уваги, аби потім знову провалилися у прірву і не вставати з ліжка.

Прикол: я так хвилююся, коли намагаюся знайти психотерапевта, що мені стає важко дихати і я відчуваю біль у грудях.

Я не можу об'єктивно оцінити на скільки мені погано, адже я загалом легко втомлююся. Мабуть, справа не в тому, що я втомлююся, а в тому, що я не можу розслабитися і дати раду своїм думкам та почуттям.

Мені одночасно самотньо і нікого не хочеться бачити (бо це втомлює).

Минулого тижня я зустрічалася з Б., але через напруження та втому мені іноді було важко його слухати. Також мені було важко формулювати думки і розуміти свої відчуття — чого я хочу. Іноді я виринала із цього стану майже до поверхні, а іноді — занурювалася у нього доволі глибоко.

Я зрозуміла, що мені ніяково з Б., бо мені зараз взагалі ніяково з людьми і я почуваюся окремо від свого тіла і не розумію, який вигляд маю зі сторони. Я хочу відпочити і плідно проводити час з іншими людьми, але несподівані негативні емоції, або часткова відокремленість від них, заважають мені комунікувати.

Також проблема знайти психотерапевта, бо мені не вистачає сил та терпіння для пошуків і я не можу зрозуміти, якого напряму психотерапія мені потрібна. Я так і не наважилася зв'язатися з терапевткою, з якою хотіла поговорити. Я не до кінця знаю, який у мене запит і з чого починати, бо тут і тривога, і відсутність мотивації, і страх перед майбутнім, і проблеми у стосунках, і почуття самотності, і самоушкодження, і декілька випадків нерозбірливого сексу, і знесилення, і порушення сну і ще щось, що зараз я не пригадаю.

Іноді, коли я наплачуся і знаходжу сили вийти в парк, або чимось зайнятися, біль відступає і я відчуваю радість та закоханість. У такі моменти мені здається, що проблема тільки в моїй голові, що я просто зациклююся на поганому, і якщо цього не робитиму — все мине.

Але проблема саме у тому, що погані думки — наслідок моїх спроб зрозуміти, чому я погано почуваюся, чому в мене немає сил, чому все тіло болить, чому мені самотньо і хочеться плакати.

З хорошого: мене заспокоює перечитувати свої вірші, митися в пекельно гарячому душі, фруктовий чай, розмови по телефону з мамою, наспівувати “Очі Відьми” Вія, “Півнів” Цвинтаря і “Червону Руту”.

herbstwolf:

herbstwolf:

Чесно? Мені погано. Шукаю психотерапевтку, що приймає офлайн у Києві.

Іноді знаходжу сили кудись вийти — у парк, чи на виставку. Але, загалом… Мені важко все, я не розумію, чого хочу, в мене немає апетиту, я щодня плачу і життя здається болем.

Я трошки різалася. Трошки по глибині та рівню травматичності, але не по кількості.

Я втомлююся навіть від музики.

Коли я намагаюся заснути, то в моїй голові лунають голоси, які кажуть усілякі дурниці, які не мають стосунку до мого життя. Іноді повторюють одні і ті самі фрази купу разів і мені дуже важко переключитися на щось інше, бо я не контролюю цей голос, він продовжує кричати у моїй голові, навіть коли я думаю про щось інше. Іноді ці голоси бувають зранку, або просто впродовж дня, але зазвичай вони з'являються уночі і в темряві та тиші є особливо нав'язливі.

Я знову не відчуваю і не розумію хто я, не вірю у власні сили і це дуже демотивує. Я почуваюся розбитою і зраненою. Здається, моя психіка майже буквально розбита, розколота, подрібнена — тому я чую чужі голоси і не завжди маю зв'язок зі своїми бажаннями.

Найгірше, коли це трапляється під час взаємодії з іншими людьми. Особливо під час сексу. Буває, я почуваюся окремо від свого тіла, або наче є дві реальності, у одній з яких я щось почуваю і у іншій, у якій я не відчуваю, і я застрягла у другій, але моду бачити першу, і наче бачу (відчуваю) себе зі сторони. І в такі моменти дуже важко щось сказати. А потім я про це забуваю.

Також у мене тривожні думки і тривога без думок. Це коли я здатна мислити. Іноді звинувачую себе у тому, що мені погано, адже людям поруч не легше від мого (у брата депресія, мама одна в селі і її чоловік на фронті, у подруги чоловік теж на фронті, і ще левова частка моїх знайомих служить). Іноді мені погано від того, що не маю сил на самореалізацію. Я відчуваю заздрість, коли читаю чиїсь хороші вірші, або бачу інші творчі успіхи людей поруч. Або не поруч, просто в моєму інформаційному просторі.

Я хотіла написати довгий допис про свого колишнього, але зрозуміла, що це нічого не змінить, тож нащо виливати свою жовч. Нащо публічно пояснювати іншим, що саме у стосунках із ним мені нашкодило.

Я звинувачую і себе і його у тому, що зі мною сталося. Я іще довго буду оплакувати свої рани і відновлювати довіру до чоловіків. Я іще довго буду збирати себе по шматочкам після стосунків із ним.

herbstwolf:

Чесно? Мені погано. Шукаю психотерапевтку, що приймає офлайн у Києві.

Іноді знаходжу сили кудись вийти — у парк, чи на виставку. Але, загалом… Мені важко все, я не розумію, чого хочу, в мене немає апетиту, я щодня плачу і життя здається болем.

Я трошки різалася. Трошки по глибині та рівню травматичності, але не по кількості.

Я втомлююся навіть від музики.

Коли я намагаюся заснути, то в моїй голові лунають голоси, які кажуть усілякі дурниці, які не мають стосунку до мого життя. Іноді повторюють одні і ті самі фрази купу разів і мені дуже важко переключитися на щось інше, бо я не контролюю цей голос, він продовжує кричати у моїй голові, навіть коли я думаю про щось інше. Іноді ці голоси бувають зранку, або просто впродовж дня, але зазвичай вони з'являються уночі і в темряві та тиші є особливо нав'язливі.

Я знову не відчуваю і не розумію хто я, не вірю у власні сили і це дуже демотивує. Я почуваюся розбитою і зраненою. Здається, моя психіка майже буквально розбита, розколота, подрібнена — тому я чую чужі голоси і не завжди маю зв'язок зі своїми бажаннями.

Найгірше, коли це трапляється під час взаємодії з іншими людьми. Особливо під час сексу. Буває, я почуваюся окремо від свого тіла, або наче є дві реальності, у одній з яких я щось почуваю і у іншій, у якій я не відчуваю, і я застрягла у другій, але моду бачити першу, і наче бачу (відчуваю) себе зі сторони. І в такі моменти дуже важко щось сказати. А потім я про це забуваю.

Також у мене тривожні думки і тривога без думок. Це коли я здатна мислити. Іноді звинувачую себе у тому, що мені погано, адже людям поруч не легше від мого (у брата депресія, мама одна в селі і її чоловік на фронті, у подруги чоловік теж на фронті, і ще левова частка моїх знайомих служить). Іноді мені погано від того, що не маю сил на самореалізацію. Я відчуваю заздрість, коли читаю чиїсь хороші вірші, або бачу інші творчі успіхи людей поруч. Або не поруч, просто в моєму інформаційному просторі.

Чесно? Мені погано. Шукаю психотерапевтку, що приймає офлайн у Києві.

Іноді знаходжу сили кудись вийти — у парк, чи на виставку. Але, загалом… Мені важко все, я не розумію, чого хочу, в мене немає апетиту, я щодня плачу і життя здається болем.

Я трошки різалася. Трошки по глибині та рівню травматичності, але не по кількості.

Я втомлююся навіть від музики.

Коли я намагаюся заснути, то в моїй голові лунають голоси, які кажуть усілякі дурниці, які не мають стосунку до мого життя. Іноді повторюють одні і ті самі фрази купу разів і мені дуже важко переключитися на щось інше, бо я не контролюю цей голос, він продовжує кричати у моїй голові, навіть коли я думаю про щось інше. Іноді ці голоси бувають зранку, або просто впродовж дня, але зазвичай вони з'являються уночі і в темряві та тиші є особливо нав'язливі.

Почуваюся спустошеною. З красивого у житті: туман, нова зачіска, концерт Ігоря Цимбровського у квітні, загублені поштою любовні листи, новий щоденник з синьою обкладинкою, очі за якими я сумую, вистава у Дикому Театрі, зеленаві весняні сни, повідомлення від чувака з фронту: “так, живий-здоровий…”

Нічого не хочеться розповідати. Листи я вже давно не пишу. Ось дістала з горища неулюблене дизайнерське пальто, яке віддала мені знайома. Здається, я його нарешті полюбила.